Диктант для 9 класу з української мови
ЖІНКА В ПРАВОВІЙ КУЛЬТУРІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
Свобода і честь за часів Київської Русі вважалися незаперечними та непорушними
цінностями кожної вільної людини і належали до великої хартії свободи раннього
українського середньовіччя. Окремі постанови тодішнього карного права охороняли
життя жінки й навіть її честь. Так, у договорі русинів з німцями 1195 р.
сказано, що образа жіночої честі карається вирою, а це було рівнозначним
покаранню за вбивство вільної людини.
«Руська Правда» захищає майнові права і гідність незаміжньої жінки. Визначає за
нею право на успадкування землі.
Давньоруське
право зрівняло жінку у правах з чоловіком. Незаперечним є той факт, що й
родинне право в епоху Давньої Русі було досить добре розвиненим. Уже «Устав Володимира»
кваліфікує як злочин викрадення нареченої, колотнечу між чоловіком і жінкою за
маєток і таке інше.
Церква закріплювала за собою насамперед право на ухвалення шлюбу. Багато уваги
присвячує родинним справам і ролі в них жінки «Устав Ярослава».
В
XI — XIII століттях заміжня жінка, яка належала до вищих суспільних станів,
могла мати власне «жіноче» майно і розпоряджатися ним на свій розсуд до кінця
свого життя.
Перша згадка про повноваження жінок на володіння певним майном міститься в
одній із найраніших юридичних пам'яток Давньої Русі — Договорі 911р. Олега з
Візантією, що утвердив право жінки зберегти за собою частину спільного з
чоловіком майна.
Українські жінки вищих суспільних станів за часів Великого князівства
Литовського мали широку свободу і правову незалежність, майже не поступаючись у
повноті своїх громадських прав чоловікам. Майнова незалежність жінок вищих
суспільних станів давала їм право голосу і в органах місцевого самоврядування,
бо лише володіння осідлістю було тоді підставою для участі в місцевих сеймиках.
Суспільне становище української жінки-шляхтянки відрізнялося від становища
чоловіка хіба тим, що жінки при живих братах наслідували тільки четверту
частину батьківщини, материзну ж відбирали всю.
Особливістю українського звичаєвого права була материзна. Так звалася
нерухомість (частіше — наділ землі), що входила до посагу. Материзна не
належала до загальносімейного майна, не ділилася між окремими членами сім'ї, а
передавалася по жіночій лінії.
За часів запорізького козацтва стає помітною тенденція до ідеалізації образу
жінки й особливо жінки-матері. Козацька звичаєвість хоч і пропагувала серед
січовиків безшлюбність, однак виховувала, особливо у парубків, шанобливе
ставлення до жінки-матері, сестри, дружини чи коханої дівчини, що відбилося в
козацьких піснях.
Приклади шанобливого й рівноправного ставлення до жінки подибуємо й у легендах
та переказах про козацькі часи. У переказі «Як дівка Христя була кошовим»
йдеться про жінку — козацького ватажка. А переказ «Настина Могила» розповідає
про долю жінки-воїна, яка носила шаровари, козацьку шапку і воювала не гірше за
чоловіка-козака. За переказом, записаним краєзнавцем А. Ковальовим, у повстанні
під проводом Якова Острянина (1638 р.) активну участь брала дружина козацького
сотника Семена Мотори — Варвара.
Картина правового становища жінки на українських землях у другій половині XVI
— першій половині XVII ст. була б неповною без аналізу ставлення до жінки
громадського («копного») суду селян і міщан. Ці суди були найстаршими на
українських землях судами. Жінка — міщанка, і навіть селянка — була
повноправною учасницею громадського суду.
У XVI — середині XVII ст. свідчення чоловіків і жінок уважалися на українських
землях рівноцінними. Однак уже від середини XVII ст. в українську судову
практику проникає зверхність чоловічого свідчення над жіночим. У збірниках
українського права XVIII ст. перевага чоловічого свідчення над жіночим була
остаточно закріплена. Проте непригніченість української жінки в сім'ї, її
рівноправність із чоловіком у вихованні дітей і веденні домашнього
господарства, освіченість іще довго були основними чинниками ставлення до неї
(О. Кривоший, 539 сл.).
Комментариев нет:
Отправить комментарий