Диктант для 9 класу з української мови

ЖІНКА В ПРАВОВІЙ КУЛЬТУРІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

       Свобода і честь за часів Київської Русі вважалися незаперечни­ми та непорушними цінностями кожної вільної людини і належали до великої хартії свободи раннього українського середньовіччя. Окремі постанови тодішнього карного права охороняли життя жінки й навіть її честь. Так, у договорі русинів з німцями 1195 р. сказано, що образа жіночої честі карається вирою, а це було рівнозначним покаранню за вбивство вільної людини.

     «Руська Правда» захищає майнові права і гідність незаміжньої жінки. Визначає за нею право на успадкування землі.

Давньоруське право зрівняло жінку у правах з чоловіком. Неза­перечним є той факт, що й родинне право в епоху Давньої Русі бу­ло досить добре розвиненим. Уже «Устав Володимира» кваліфікує як злочин викрадення нареченої, колотнечу між чоловіком і жінкою за маєток і таке інше.

    Церква закріплювала за собою насамперед право на ухвалення шлюбу. Багато уваги присвячує родинним справам і ролі в них жін­ки «Устав Ярослава».

     В XI — XIII століттях заміжня жінка, яка належала до вищих су­спільних станів, могла мати власне «жіноче» майно і розпоряджатися ним на свій розсуд до кінця свого життя.

    Перша згадка про повноваження жінок на володіння певним май­ном міститься в одній із найраніших юридичних пам'яток Давньої Русі — Договорі 911р. Олега з Візантією, що утвердив право жінки зберегти за собою частину спільного з чоловіком майна.

    Українські жінки вищих суспільних станів за часів Великого кня­зівства Литовського мали широку свободу і правову незалежність, майже не поступаючись у повноті своїх громадських прав чоловікам. Майнова незалежність жінок вищих суспільних станів давала їм пра­во голосу і в органах місцевого самоврядування, бо лише володіння осідлістю було тоді підставою для участі в місцевих сеймиках.

    Суспільне становище української жінки-шляхтянки відрізнялося від становища чоловіка хіба тим, що жінки при живих братах наслідували тільки четверту частину батьківщини, материзну ж відбирали всю.

    Особливістю українського звичаєвого права була материзна. Так звалася нерухомість (частіше — наділ землі), що входила до посагу. Материзна не належала до загальносімейного майна, не ділилася між окремими членами сім'ї, а передавалася по жіночій лінії.

      За часів запорізького козацтва стає помітною тенденція до ідеа­лізації образу жінки й особливо жінки-матері. Козацька звичаєвість хоч і пропагувала серед січовиків безшлюбність, однак виховувала, особливо у парубків, шанобливе ставлення до жінки-матері, сестри, дружини чи коханої дівчини, що відбилося в козацьких піснях.

     Приклади шанобливого й рівноправного ставлення до жінки по­дибуємо й у легендах та переказах про козацькі часи. У переказі «Як дівка Христя була кошовим» йдеться про жінку — козацького ватаж­ка. А переказ «Настина Могила» розповідає про долю жінки-воїна, яка носила шаровари, козацьку шапку і воювала не гірше за чоловіка-козака. За переказом, записаним краєзнавцем А. Ковальовим, у по­встанні під проводом Якова Острянина (1638 р.) активну участь брала дружина козацького сотника Семена Мотори — Варвара.

      Картина правового становища жінки на українських землях у дру­гій половині XVI — першій половині XVII ст. була б неповною без аналізу ставлення до жінки громадського («копного») суду селян і міщан. Ці суди були найстаршими на українських землях судами. Жінка — міщанка, і навіть селянка — була повноправною учасни­цею громадського суду.

     У XVI — середині XVII ст. свідчення чоловіків і жінок уважалися на українських землях рівноцінними. Однак уже від середини XVII ст. в українську судову практику проникає зверхність чоловічо­го свідчення над жіночим. У збірниках українського права XVIII ст. перевага чоловічого свідчення над жіночим була остаточно закріплена. Проте непригніченість української жінки в сім'ї, її рівноправність із чоловіком у вихованні дітей і веденні домашнього господарства, освіченість іще довго були основними чинниками ставлення до неї (О. Кривоший, 539 сл.).